ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Головам апеляційних судів
Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва та Севастополя
Відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 40 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України здійснив аналіз практики застосування статті 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві з метою забезпечення однакового застосування законодавства у вирішенні справ зазначеної категорії, виявлення проблемних і спірних питань у судовій практиці.
З огляду на викладене надсилаємо зазначений аналіз для використання при здійсненні судочинства.
Голова Верховного
Суду України Я.M. Романюк
Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві
План
1. Вступ.
2. Аналіз статистичних даних.
3. Зміст статті 625 ЦК України та сфера її застосування.
4. Правова природа та підстави застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, співвідношення такої відповідальності з суміжними поняттями.
5. Особливості відповідальності за порушення грошового зобов'язання в окремих видах правовідносин.
6. Застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, разом з неустойкою, яка встановлена іншим законом чи договором, та процентів за правомірне користування грошовими коштами.
7. Застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України до грошових зобов'язань, визначених в іноземній валюті.
8. Спірні процесуальні питання.
9. Висновки та пропозиції.
Вступ
Грошові зобов'язання охоплюють усі сфери суспільного життя і насамперед виникають у сфері приватноправових (цивільно-правових) відносин. Питання про цивільно-правову відповідальність за порушення грошових зобов'язань потребує ретельного вивчення та удосконалення, що зумовлено, зокрема, теперішньою ситуацією із кризою неплатежів.
Відповідальність за порушення грошових зобов'язань регламентується главою 51 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Законами України від 7 грудня 2000 р. №2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність», від 12 липня 2001 р. № 2664-ІП «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-ХІІ), від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування», від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», від 5 квітня 2001 р. № 2346-ПІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ПІ), від 24 червня 2004 р. № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» (далі — Закон №1875-IV), Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення», а також іншими нормативно-правовими актами, у тому числі виданими Національним банком України у межах повноважень, що визначені Законом України від 20 травня 1999 p. № 679-XIV «Про Національний банк України».
Метою даного аналізу є вивчення практики застосування судами норм законодавства при розгляді цивільних справ про відповідальність за порушення грошових зобов'язань за 2011-2012 роки, виявлення складних і спірних питань. що виникають у судовій практиці, розробка пропозицій щодо забезпеченню правильного та однакового застосування судами норм права.
Аналіз статистичних даних
У статистичних звітах Державної судової адміністрації України дані щодо розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із відповідальністю за порушення грошових зобов'язань за ст. 625 ЦК України не виділяються.
Згідно з даними апеляційних судів у 2012 р. у місцевих загальних судах перебувало 139,4 тис. цивільних справ, пов'язаних із відповідальністю за порушення грошових зобов'язань за ст. 625 ЦК України, із них суди закінчили провадження у 115,8 тис. справ, що складає 83,1 % від кількості тих справ, що перебували на розгляді за даною категорією. З ухваленням судового рішення місцеві суди розглянули 94,8 тис. справ, їх частка від кількості розглянутих становила 81,9 %, заявлені вимоги задоволено у 85,6 тис. справ, або 90,3 % від кількості тих, що розглянуті з ухваленням рішення.
За апеляційними скаргами на рішення загальних місцевих судів у 2012 р. апеляційними загальними судами розглянуто 12,6 тис. цивільних справ, пов'язаних із відповідальністю за порушення грошових зобов'язань за ст. 625 ЦК України, із них скасовано і змінено 4,3 тис. рішень місцевих загальних судів у цивільних справах зазначеної категорії; їх частка від кількості ухвалених місцевими загальними судами становить 4,6 %. За результатами розгляду апеляційних скарг апеляційні суди ухвалили 2,6 тис. нових рішень, їх питома вага від усіх скасованих становила 87 %.
Зміст ст. 625 ЦК України та сфера її застосування
Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Так, частиною першою вказаної статті визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Частиною другою встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Приписи ст. 625 ЦК України про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили інший розмір процентів річних.
Під час проведення аналізу були виявлені випадки відмови судами у стягненні сум на підставі ст. 625 ЦК України у зв'язку відсутністю зазначення їх розміру в договорі.
Так, рішенням апеляційного суду Закарпатської обл. від 20 грудня 2012 р. скасовано рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 8 жовтня 2012 р. у частині задоволення позовної вимоги про стягнення з Особи 1 на користь Особи 2 3% річних від суми боргу, та ухвалено нове рішення про відмову у позові в цій частині.
Судова колегія вважала, що оскільки сторонами у спірному договорі розмір процентів за користування зазначеними коштами не встановлений, то у позивача відсутні правові підстави для покладення на відповідача відповідальності за порушення грошового зобов'язання у відповідності до правил cm. 625 ЦК України.
Разом з тим суди повинні враховувати, що у випадку відсутності зазначення в договорі розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошового зобов'язання настає на підставі вимог закону, а саме ст. 625 ЦК України.
У тих випадках, коли в договорі позики чи кредитному договорі встановлено збільшення розміру процентів у зв'язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшена плата за користування позикою (кредиту), слід вважати іншим розміром процентів, встановленим договором у відповідності з п. 2 ст. 625 ЦК України.
Для правильного та однакового застосування ст. 625 ЦК України необхідно проаналізувати, в яких випадках та у яких правовідносинах слід її застосовувати і на яких підставах.
Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання та поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. При цьому важливим виявляється питання, які зобов'язання є грошовими.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті). Така правова позиція підтверджується й практикою Верховного Суду України (постанова від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12). Зобов'язальні правовідносини, що можуть бути віднесені до грошових, досить різноманітні. Вони можуть бути частиною інших оплатних зобов'язань (наприклад, обов'язок покупця сплатити гроші за придбаний товар, обов'язок наймача оплатити користування майном тощо), а можуть мати самостійний характер (відносини позики, кредиту, банківського вкладу і под.).
Разом з тим не є грошовими зобов'язання, в яких грошові знаки використовуються не в якості засобу погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов'язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов'язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін. З огляду на це, положення ст. 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин.
Дослідження рішень, направлених судами для аналізу практики застосування ст. 625 ЦК України в цивільному судочинстві, свідчить про те, що суди в переважній більшості правильно визначали характер спірних правовідносин сторін та правомірність поширення на них дії ч. 2 ст. 625 ЦК України. Але були виявлені випадки, коли суди стягували на підставі ст. 625 ЦК України кошти за невиконання відповідачем рішення, ухваленого із незобов'язальних відносин.
Так, рішенням апеляційного суду Тернопільської обл. від 14 червня 2012 р. у справі № 22ц-702 скасовано заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду від 23 листопада 2011 p., яким стягнуто з Особи 1 на користь Особи 2 інфляційні нарахування та З % річних за виконавчим листом № 2а-134 від 22 липня 2010р. в частині витрат на правову допомогу та витрат за проведення експертизи, а також за виконавчим листом № 2-134 в частині стягнення половини вартості автомобіля, який перебував у спільній сумісній власності подружжя. Колегія суддів вказала, що зазначені рішення суду, на невиконання яких посилався позивач, ухвалені не за зобов'язальними правовідносинами сторін, а тому ст. 625 ЦК України не може застосовуватись.
Судам слід мати на увазі, що грошові зобов'язання, відповідальність за які встановлена ст. 625 ЦК України, передбачають насамперед договірні правовідносини.
Водночас під час розгляду даної категорії справ у судів викликає труднощі питання застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, до недоговірних, зокрема, деліктних зобов'язань.
Так, Чемеровецький районний суд Хмельницької обл. рішенням від 13 березня 2012 р. у справі №2/2219/198/12 стягнув з Особи 1 на користь Особи 2 інфляційні нарахування і 3 % річних від простроченої суми за порушення строків виконання останнім рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької обл. від 9 вересня 2008р. про відшкодування позивачу майнової шкоди.
У свою чергу, рішенням Калинівського районного суду Вінницької обл. від 30 січня 2012 р. відмовлено в задоволенні позову Особи 1 та Особи 2 до Особи З про стягнення інфляційних та 3 % річних від простроченої суми грошового зобов'язання, яке виникло на підставі рішення суду про стягнення з відповідача збитків, заподіяних ним в результаті дорожньої пригоди. При цьому суд виходив із того, що відповідальність за статтями 525, 625 ЦК України застосовується лише за порушення грошового зобов'язання між кредитором та боржником, який прострочив виконання грошового зобов'язання за договором.
Враховуючи зазначену неоднакову судову практику під час вирішення питання застосування положень ст. 625 ЦК України до правовідносин, які виникають у зв'язку з заподіянням шкоди, слід зважати на таке.
Стаття 625 ЦПК України регулює зобов'язальні правовідносини, тобто поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому ч. 5 ст. 11 ЦК України, в якій йдеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов'язань. Крім того, з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, так як вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в ст. 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить в них ясність та визначеність.
Також слід зазначити, що відшкодування шкоди - це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов'язання, на шкоду не повинні нараховуватись проценти за користування чужими грошовими коштами, що теж є відповідальністю. Отже, нарахування процентів на суму шкоди є фактично подвійною мірою відповідальності (лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10-74/0/4-13 від 16 січня 2013 p.).
Таким чином, дія ч. 2 ст. 625 ЦК України не поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із завданням шкоди.
Так, рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської обл. від 20 лютого 2012 p., залишеним без зміни в цій частині апеляційним судом, відмовлено в задоволенні позову Особі 1 до Особи 2 про відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди з врахуванням індексу інфляції та З % річних.
З дослідженого судом вироку встановлено, що Особа 2 шляхом обману та зловживання довірою заволодів майном позивача на суму 46 500 грн. Оскільки зазначені кошти зберігалися у кримінальній справі як речові докази та були повернуті позивачу після розгляду справи, то останній просив стягнути з відповідача відповідно до вимог ст.. 625 ЇІК України інфляційні втрати та 3 % річних.
Відмовляючи в задоволенні зазначених вимог, суд зазначив, що ця норма регулює правовідносини між: боржником та кредитором щодо невиконання договірних зобов'язань, а не до відносин стосовно відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
Судам слід враховувати, що передбачена ст. 625 ЦК України відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Зокрема, дія ст. 625 ЦК України не поширюється на трудові правовідносини (з приводу заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва тощо) та сімейні правовідносин.
Наприклад, Кіровським районним судом м. Дніпропетровська 28 травня 2012 р. у цивільній справі № 2/0418/359/2012 за позовом Особи 1 до ДП «Таксі-сервіс», ВАТ «Автопромінь» про стягнення заробітної плати та відшкодування шкоди було ухвалено рішення, яким суд частково задовольнив позовні вимоги та стягнув солідарно з відповідачів на користь позивачки заборгованість із заробітної плати та компенсацію за невикористану відпустку, заробітну плату за час вимушеного прогулу, вихідну допомогу, моральну шкоду, компенсацію за порушення строків виплати заробітної плати та 3 % річних.
Суд першої інстанції не прийняв до уваги, що спірні правовідносини, які виникли між. сторонами, є трудовими і регулюються нормами трудового законодавства, а не нормами ЦК України, у зв'язку з чим рішення суду в частині стягнення 3 % річних було скасовано апеляційним судом та ухвалено нове рішення про відмову в цій частині позовних вимог.
У свою чергу, рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 23 листопада 2011р. позов Особи 1 задоволено частково та стягнуто з Особи 2 інфляційні нарахування та 3 % річних по виконавчому листу № 2-7175 від 21 січня 2010р. про стягнення з Особи 2 на користь Особи 1 заборгованості по аліментах, неустойки за аліменти, витрат на правову допомогу та судових витрат, які боржник вчасно не сплатив (виконавчий лист видано на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 28 грудня 2009 p.). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок невиконання відповідачем зобов'язань зі сплати коштів за рішеннями суду до боржника слід застосувати наслідки, передбачені cm. 625 ЦК України. З таким висновком не погодився Апеляційний суд Тернопільської обл. (рішення від 14 червня 2012 р. у справі № 22ц-702), оскільки він суперечить існуючим між: сторонами правовідносинам, до яких застосовано норму, яка не підлягає застосуванню. Колегія суддів зазначила, що до даних правовідносин, які виникли внаслідок прострочення сплати аліментів може бути застосовано спеціальну норму права, а саме cm. 196 СК України, а не cm. 625 ЦК України.
Правова природа та підстави застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, співвідношення такої відповідальності з суміжними поняттями
Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення виконання грошових зобов'язань обумовлені їх специфічними ознаками, до яких належать такі:
1) цей вид зобов'язань включає в себе обов'язок сплатити гроші та має на меті погашення грошового боргу;
2) таке зобов'язання є підставою виникнення як права власності щодо готівки, так і зобов'язального права при безготівкових розрахунках;
3) встановлюються спеціальні правила про відповідальність за порушення грошових зобов'язань у вигляді нарахування процентів річних як плати за безпідставне користування чужими грошовими коштами;
4) спеціальний порядок розподілу ризиків;
5) предметом виконання є грошові кошти у визначеній сумі чи в сумі, що може бути визначена;
6) специфічним є вплив прострочення на зміст грошового зобов'язання, оскільки грошове зобов'язання у разі прострочення все одно залишається грошовим, на відміну від інших видів зобов'язань, які в результаті їх порушення (у тому числі й прострочення), можуть бути трансформовані у грошове зобов'язання.
Неоднакова практика судів із застосування ст. 625 ЦК України певною мірою пов'язана із складнощами визначення правової природи відповідальності, передбаченої цією статтею, та розмежуванням цієї відповідальності від інших видів відповідальності за грошовими зобов'язаннями, зокрема неустойки (штрафу, пені) та збитків тощо.
Одним із найскладніших питань судової практики є ототожнення правової природи 3 % річних як відповідальності за порушення грошового зобов'язання та неустойки.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Статтею 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (п. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (п. З ст. 549 ЦК України).
Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов'язання неустойка є способом його забезпечення, а у разі невиконання зобов'язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов'язання боржником. Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов'язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов'язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов'язання.
Водночас формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови ВСУ від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 6-38цс11). Отже, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, не є штрафними санкціями (постанова ВСУ від 17 жовтня 2011 р. у справі 6-42цс11).
Слід враховувати, що, попри подібність правової природи п. 3 ст. 549 ЦК України (щодо сплати пені) та ст. 625 ЦК України (щодо сплати трьох процентів річних), які в обох випадках застосовуються як відповідальність за порушення грошового зобов'язання, ці правові норми є різними за своєю правовою природою.
Аналіз засвідчив, що в переважній більшості суди обґрунтовано виходять із того, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України наслідки порушення боржником грошового зобов'язання не є неустойкою. Разом з тим були виявлені випадки іншого застосування цих положень.
Так, рішенням Шепетівського міскрайонного суду Хмельницької області від 29 жовтня 2012 р. у справі 2/2220/951/12 стягнуто з Особи 1 на користь Особи 2 суму боргу за договором позики і пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання. Одночасно суд відмовив у позові про стягнення з відповідача на користь Особи 2 процентів за користування чужими коштами та З % річних від простроченої суми. Ототожнивши пеню з процентами за прострочення виконання грошового зобов'язання, суд дійшов висновку про неможливість їх одночасного стягнення.
Як свідчить судова практика, суди інколи підмінюють правову природу процентів, передбачених ст. 625 ЦК України, з процентами за правомірне користування чужими грошовими коштами, передбаченими статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України, та приходять до висновку, що зазначені проценти є тотожними за своєю правовою природою та заміщують один одного.
Так, рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської обл. від 5 липня 2012 р. скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду від 29 червня 2011р. та додаткове рішення від 13 лютого 2012р. у частині вирішення позовної вимоги ПАТ «Енергобанк» до Особи 1 та Особи 2 про солідарне стягнення 3 % річних і у задоволенні цієї позовної вимоги відмовлено. Як зазначено в мотивувальній частині рішення, кредитним договором від 3 червня 2008р. передбачена сплата процентів в розмірі 18 % за користування кредитом/ (виділено авторами). Враховуючи, що за змістом ст. 625 ЦК України за порушення грошового зобов'язання боржник зобов'язаний на вимогу кредитора сплатити 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, судова колегія прийшла до висновку, що у суду першої інстанції не було правових підстав для покладення обов'язку на боржника та поручителя, який прострочив виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, сплатити 3 % річних від простроченої суми, оскільки зазначеним договором встановлений розмір процентів за користування кредитними коштами.
Разом з тим судам слід мати на увазі, що проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, за своєю природою відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування чужими грошовими коштами. Тому під час вирішення спорів про стягнення процентів річних суд повинен визначити, чи позивач вимагає сплати процентів за користування грошовими коштами, наданими в якості позики, кредиту, банківського вкладу, чи зміст вимоги складає застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК України).
Суди повинні враховувати, що відповідальність, передбачена ст. 625 ЦК України, за своєю правовою природою також відрізняється від збитків, відшкодування яких у разі порушення зобов'язання передбачене статтями 611 та 623 ЦК України. З огляду на це, стягнення сум на підставі ст. 625 ЦК України не зменшує розмір збитків, до них не застосовуються положення ст. 624 ЦК України щодо одночасного стягнення збитків та неустойки.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України підставою застосування передбаченої цією нормою відповідальності є прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Як передбачено ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (ч. 1 ст. 631 ЦК України). Згідно зі статтями 251, 253 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення; перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Водночас суди не завжди належним чином встановлюють існування прострочення боржником виконання грошового зобов'язання.
Так, рішенням Білогірського районного суду Хмельницької обл. від 10 жовтня 2012 р. у справі №2/2201/1129/12 постановлено стягнути солідарно з боржника та поручителя на користь Хмельницької ощадної кредитної спілки заборгованість, яка включає неповернутий кредит, проценти та інфляційні нарахування за період з вересня 2008р. до липня 2012 р. включно. При цьому, приймаючи рішення про стягнення інфляційних нарахувань, суд не взяв до уваги відсутність доказів щодо порушення поручителем грошового зобов'язання. За умовами укладеного між сторонами договору поруки (п. 6) поручитель зобов'язався виконати обов'язки, зазначені в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання письмової вимоги. Таку вимогу Хмельницька ощадна спілка направила лише 12 серпня 2012 р., при цьому матеріали справи не містять даних про її вручення.
Разом з тим рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької обл. від 15 червня 2012 р. у справі № 2/2217/742/12 відмовлено у позові Особі 1 до Особи 2 про стягнення 3 % річних від простроченої суми за період з 1 січня 2010р. до 2 травня 2012р. У ході судового розгляду було встановлено, що за договором позики від 28 жовтня 2009р. Особа 1 позичила Особі 2 10 000 грн., при цьому сторони не встановили строк повернення позичених коштів. 14 травня 2012 р. Особа 1 висунула вимогу до Особи 2 про повернення позики, протягом тридцяти днів остання не виконала цю вимогу. Отже, суд правильно дійшов висновку, що у період з 1 січня 2010 р. до 2 травня 2012 р. прострочення виконання боржником грошового зобов'язання не настало.
Аналіз судової практики засвідчив, що іноді суди не вбачають підстав для стягнення інфляційних витрат і 3 % річних у випадку, коли прострочення виконання грошового зобов'язання сталося не з вини боржника.
Відповідно до ст. 607 ЦК України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Згідно зі ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ст. 617 ЦК України).
Разом з тим, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.
Беручи до уваги те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов'язання за рахунок іншої. Матеріальне становище учасників цивільного обороту схильне до змін, тому не виключено, що боржник, який не може виконати грошове зобов'язання зараз, зможе виконати його пізніше. Оскільки грошові кошти є родовими речами, неможливість виконання такого зобов'язання (наприклад, внаслідок відсутності у боржника грошей та інших підстав), не звільняє його від відповідальності.
Тому практика судів, які приймають доводи відповідача про неможливість виконання грошового зобов'язання чи відсутність вини як підстави для звільнення від відповідальності, що передбачена ст. 625 ЦК України, не є правильною.
Так, рішенням Оріхівського районного суду Запорізької обл. від 15 березня 2012р. відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Оріхівський комбінат хлібопродуктів» до Особи 1 про стягнення грошових коштів. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не мав змоги розпоряджатися майном, яке знаходилося на зберіганні, оскільки постановою органу досудового слідства від 21 березня 2005 р. на це майно -зерно, яке знаходилося на зберіганні у позивача, було накладено арешт. Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що зобов'язання з оплати за фактичне зберігання майна відповідачем не виконане, тому у нього перед позивачем виникла заборгованість за період з 1 вересня 2004 р. по 1 лютого 2009 р. з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми, у зв'язку з чим ухвалено рішення про задоволення позовних вимог.
Разом з тим судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку (ч. 1 ст. 613 ЦК України). Тому, якщо боржник доведе, що невиконання ним грошового зобов'язання мало місце через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, яка передбачена ст. 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало і в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (ч. 2 ст. 613 ЦК України).
Якщо боржник, використовуючи своє право, передбачене ст. 537 ЦК України, вніс належні до сплати кредиторові гроші у депозит нотаріуса, - таке грошове зобов'язання вважається виконаним своєчасно, а отже відсутні підстави для застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України.
За змістом ст. 528 ЦК України виконання грошового зобов'язання може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, ЦК України, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. Необхідно враховувати, що відповідно до ст. 528 ЦК України у випадку порушення (невиконання або неналежного виконання) грошового зобов'язання боржника іншою особою, на яку боржником покладено його виконання, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, стягуються не з цієї особи, а з боржника. Оскільки виконання грошового зобов'язання боржника третьою особою є, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 512 ЦК України, однією з підстав заміни кредитора іншою особою, у випадках, встановлених ч. З ст. 528 ЦК України, до іншої особи переходять права кредитора у грошовому зобов'язанні.
Отже, аналізуючи практику застосування судами ст. 625 ЦК України, необхідно зазначити, що при розгляді цієї категорії справ суддям належить звертати увагу на такі питання: чи існує зобов'язання між сторонами, чи є це зобов'язання грошовим, чи доведена наявність прострочення у виконанні зобов'язання, чи є спеціальні норми, що регулюють дані правовідносини та виключають застосування ст. 625 ЦК України.
Особливості відповідальності за порушення грошового зобов'язання в окремих видах правовідносин
Під час проведення аналізу виявлено, що серед спорів, пов'язаних з відповідальністю за порушення грошового зобов'язання, найпоширенішими в 2011-2012 роках були спори, які виникали з договорів позики, кредиту та банківського вкладу. Виникнення таких спорів у переважній більшості випадків обумовлене порушенням позичальником договору в частині виконання зобов'язання належним чином і у встановлений відповідно до умов договору строк.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України предметом договору позики можуть бути як грошові кошти, так і інші речі, визначені родовими ознаками. Частиною 1 ст. 1050 ЦК України визначено, що у тому разі, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України. Разом з тим з положення ч. 1 ст. 1050 ЦК України випливає, що якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 ЦК України. Виходячи з аналізу наведених правових норм, слід дійти висновку, що порушення боржником умов договору позики, коли його об'єктом є інші речі, відмінні від грошей, не може бути підставою для застосування відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до положень ст. 1054 та ст. 1058 ЦК України предметом кредитного договору та договору банківського вкладу можуть бути лише грошові кошти. Відповідно при вирішенні спорів, пов'язаних з неналежним виконанням зобов'язань, що випливають із зазначених договорів, піддягає застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до змісту ст.ст. 526 та 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки).
Неоднозначним для судової практики є питання правомірності нарахування позивачем 3 % річних на суму заборгованості зі сплати процентів, передбачених кредитним договором, договором позики та банківського вкладу. Вирішуючи його, суди мають керуватися тим, що три проценти річних повинні нараховуватися на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами, якщо в обов'язкових для сторін правилах чи договорі немає прямої вказівки щодо іншого порядку нарахування процентів.
Але деякі суди дане питання вирішують інакше.
Так, у справі за позовом ПАТ «Брокбізнесбанк» до Особи 1 про стягнення заборгованості за кредитним договором Тростянецький районний суд Сумської обл. рішенням від 11 січня 2012 р. у справі №2-18/12 задовольнив вимоги позивача про стягнення з відповідача суми боргу, яка складається з кредиту, відсотків, пені за прострочення неповернутого кредиту, пені за прострочення непогашених відсотків, 3 % річних за прострочення повернення кредиту, 3 % річних за прострочення повернення відсотків, інфляційні збитки за прострочення кредиту, інфляційні збитки за прострочення відсотків.
Пунктом 6 ст. 1061 ЦК України встановлено, що проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У зв'язку з цим необхідно враховувати, що у випадку збільшення вкладу на суму невитребуваних процентів, проценти, які стягуються у зв'язку з простроченням повернення вкладу, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, нараховуються на всю суму вкладу, збільшеного на суму невитребуваних процентів.
Відповідно до ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, якщо відбулося прострочення банком операцій за рахунком, у клієнта з'являється підстава вимагати відповідно до ст. 625 ЦК України сплати процентів, а відповідно до вимог ст. 623 ЦК України - відшкодування завданих збитків, якщо інше не встановлено законом. Разом з тим Закон № 2346-ІІІ передбачає спеціальні правила щодо відповідальності банків при здійсненні переказу у вигляді сплати пені.
Так, відповідно до п. 32.2 ст. 32 зазначеного Закону у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожен день прострочення, що не може перевищувати 10 % суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. Такий же порядок обчислення суми пені, яка сплачується платникові, передбачений у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених Законом № 2346-ІІІ строків виконання доручення клієнта на переказ.
Відповідно до п. 32.3.2 ст. 32 — у разі помилкового переказу з рахунка неналежного платника, що стався з вини банку, цей банк зобов'язаний переказати за рахунок власних коштів суму переказу на рахунок неналежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день починаючи від дня помилкового переказу до дня повернення суми переказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором. Банк, що списав кошти з рахунка платника без законних підстав, має сплатити платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день починаючи від дня переказу до дня повернення суми переказу на рахунок платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.
Водночас судам слід мати на увазі, що передбачені спеціальні правила відповідальності при здійсненні переказу не виключають застосування ст. 625 ЦК України.
Складним для судової практики є питання застосування положень ст. 625 ЦК України під час вирішення спорів, пов'язаних із виконанням договорів про надання послуг.
За змістом ч. 1 ст. 901, ч. 1 ст. 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Таким чином, договір про надання послуг є складним зобов'язанням, що складається з двох, органічно поєднаних між собою, зобов'язані: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов'язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.
Беручи до уваги зазначене, правовідносини, які склалися на підставі договору про надання послуг, є грошовим зобов'язанням та, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання (постанова ВСУ від 14 листопада 2011 р. у справі № 6-40цс11).
Матеріали аналізу свідчать про те, що суди в переважній більшості дотримуються зазначеної позиції.
Так, рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 травня 2012 р. у справі №2-4289/11 задоволено позов фізичної особи - підприємця 1 до Особи 2 про стягнення заборгованості за договором про надання послуг з виготовлення виробів з мармуру, зокрема судом стягнуто на користь позивача суму основного боргу, пеню, передбачену договором, а також 3 % річних.
Також неоднаковою є практика розгляду судами справ, що стосуються невиконання або неналежного виконання договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Вирішуючи дану категорію спорів, судам слід враховувати, що правовідносини, які склалися між сторонами на підставі договору про надання житлово-комунальних послуг, є грошовими зобов'язаннями, у яких, серед інших прав і обов'язків сторін, на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (ч. 1 ст. 509 ЦК України), - вимагати сплату грошей за надані послуги. Таким чином, виходячи з юридичної природи правовідносин як грошових зобов'язань, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання. Передбачена п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону № 1875-IV норма щодо відповідальності боржника у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування наслідків ч. 2 ст. 625 ЦК України (постанови ВСУ від 20 червня 2012 р. у справі № 6-68цс12, від ЗО жовтня 2013 р. у справі № 6-59цс13).
Разом з тим деякими судами першої інстанції не враховуються положення ст. 360-7 ЦПК України, відповідно до якої рішення ВСУ, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх судів України, та приймаються протилежні рішення.
Так, заочним рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 12 грудня 2012 р. задоволено позов ОКВП «Дніпро-Кіровоград» до Особи 1 стягнуто з відповідачки на користь позивача борг за надані послуги водопостачання та водовідведення та відмовлено в задоволенні позову частині стягнення втрат від інфляції та 3 % річних. Суд послався на те, що комунальна послуга не належить до грошового зобов'язання в розумінні cm. 625 ЦК України.
У випадку оскарження таких рішень судів в апеляційному порядку, вони у переважній більшості були змінені.
Так, у справі за позовом КП «Миколаївоблтеплоенерго» до Особи 1 заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 квітня 2012 р. на користь позивача стягнуто заборгованість за житлово-комунальні послугами, а в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних витрат та 3 % річних відмовлено, що стало підставою для скасування його рішенням апеляційного суду Миколаївської обл. від 5 червня 2012р., за яким з відповідача стягнуто індекс інфляції та 3 % річних.
Крім того, у судах склалася неоднакова практика у вирішенні питання застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України у випадку відсутності між сторонами договору на надання житлово-комунальних послуг, але за наявності між ними фактичних відносин з надання таких послуг.
Так, рішенням Рівненського міського суду від 11 липня 2012р. позовні вимоги КП Рівненської міської ради «Теплотранссервіс» до Особи 1 про стягнення заборгованості за надані послуги з теплопостачання задоволено частково та стягнуто з відповідача суму боргу за надані послуги з теплопостачання, інфляційні збитки та 3 % річних від простроченої суми. Рішенням апеляційного суду Рівненської обл. від 18 жовтня 2012 р. у справі № 1715/2394/12 рішення місцевого суду скасовано в частині стягнення інфляційних збитків і 3 % річних від простроченої суми заборгованості зважаючи на те, що між: позивачем та відповідачем не було договірних правовідносин, а тому підстав для застосування наслідків, передбачених ч. 2 cm. 625 ЦК України, немає.
Водночас вирішуючи інший спір, що виник з подібних правовідносин, суд апеляційної інстанції своїм рішенням від 5 лютого 2013р. у справі №22-ц/787/225/201 скасував рішення Рівненського міського суду від 18 грудня 2012 р. у справі за позовом ТОВ «Рівнетеплоенерго» до Особи 1 про стягнення заборгованості за послуги теплопостачання та ухвалив у справі нове рішення про стягнення з Особи 1 суми боргу з теплопостачання, інфляційні втрати і 3 % річних.
Вирішуючи дану категорію справ, судам слід мати на увазі, що відповідно до ч. 3 ст. 20 Закону № 1875-IV укладення договору на надання житлово-комунальних послуг визначено як обов'язок, а не право сторін, а тому відсутність договірних правовідносин не є підставою для відмови в стягненні із відповідача коштів за надані житлово-комунальні послуги.
Таким чином, видається правильною практика судів, які за відсутності договірних відносин, але у разі існування прострочення виконання, грошового зобов'язання зі сплати житлово-комунальних послуг, покладають, на боржника відповідальність, передбачену ч. 2 ст. 625 ЦК України. Ця позиція підтверджується практикою ВСУ (постанова ВСУ від ЗО жовтня 2013 р. у справі № 6-59цс13).
Правильними є висновки судів щодо необхідності застосування ст. 625 ЦК України щодо відповідальності за порушення грошового зобов'язання у спорах, що виникають з договорів страхування. Оскільки зобов'язання страховиків у разі настання страхового випадку зводиться до здійснення страхової виплати, то таке зобов'язання є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, зокрема сплата суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми (аналіз ВСУ від 30 червня 2011 р. судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування).
Аналогічна правова позиція підтверджена й судовою практикою ВСУ (постанова ВСУ від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12).
При вирішенні судами спорів, пов'язаних з виконанням договорів поруки, необхідно враховувати, що, виходячи з п. 2 ст. 554 ЦК України, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Враховуючи додатковий характер зобов'язання поручителя, кредитор має право вимагати стягнення з поручителя процентів у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання, забезпеченого порукою, на основі ч. 2 ст. 625 ЦК України до фактичного погашення боргу. При цьому проценти нараховуються в тому ж порядку і розмірі, в якому вони підлягають відшкодуванню боржником за основним зобов'язанням, якщо інше не встановлено договором поруки.
У відповідності з п. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Поручитель набуває права вимагати від боржника виконання зобов'язання в тому обсязі, в якому він сам виконав вимоги кредитора, тобто повністю або частково з урахуванням сплачених відсотків, неустойки, відшкодування збитків та судових витрат кредитора. Слід мати на увазі, що проценти згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України нараховуються на всю виплачену поручителем за боржника суму, включаючи збитки, неустойку, сплачені кредитору проценти тощо, крім передбачених договором поруки сум санкцій, сплачених поручителем у зв'язку з власною прострочкою. Оскільки після задоволення поручителем вимог кредитора основне зобов'язання вважається повністю або частково виконаним, поручитель не має права вимагати від боржника сплати процентів, визначених умовами зобов'язання, забезпеченого порукою, з моменту погашення вимог кредитора.
Зобов'язання гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії є грошовим. Відповідно до ст. 566 ЦК України у разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії. Таким чином, за відсутності в гарантії інших умов, кредитор має право вимагати від гаранта, що порушив свій обов'язок, сплатити грошову суму, виплатити проценти, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, разом з неустойкою, яка встановлена іншим законом чи договором, та процентів за правомірне користування грошовими коштами
При розгляді судами даної категорії справ виникали питання щодо можливості одночасного застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України та ст. 549 ЦК України, а саме сплати неустойки у вигляді штрафу та пені.
Вирішуючи дане питання, слід мати на увазі, що відповідальність, передбачена ст. 625 ЦК України, є особливою мірою відповідальності боржника за порушення грошового зобов'язання та може застосовуватися незалежно від застосування кредитором інших видів відповідальності або інших забезпечувальних заходів, зокрема неустойки. Беручи до уваги подібність правової природи ст. 549 ЦК України (щодо сплати пені) та ст. 625 ЦК України (щодо сплати трьох процентів річних), передбачена цими статтями відповідальність може застосовуватись незалежно одна від одної. Чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі різних видів забезпечення зобов'язань. При цьому нарахування та стягнення неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов'язання (ст. 549 ЦК України) є правом кредитора, реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів цивільно-правової відповідальності, передбачених законом за порушення зобов'язання (ст. 625 ЦК України).
З огляду на зазначене виявляється правильною позиція судів, відповідно до якої заходи відповідальності за порушення грошового зобов'язання та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлена (аналогічна позиція виражена в Постановах ВСУ від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12, від 30 жовтня 2013 р. у справі № 6-59цс13).
Також судами допускаються помилки, які полягають у застосуванні передбачених законодавством обмежень, що є характерними для неустойки до ст. 625 ЦК України. Це обмеження, які стосуються строків стягнення неустойки - позовна давність в один рік (ч. 2 ст. 258 ЦК України) та обмеження, що стосуються розміру неустойки (ст. 551 ЦК України).
Так, п. 1 ч. 2 ст. 258 встановлюється спеціальна позовна давність в один рік до вимог про стягнення неустойки. Зважаючи на те, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання не є неустойкою, положення про скорочену позовну давність в один рік стосується лише вимог про стягнення неустойки і не регулюють стягнення боргу з урахуванням відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України. Відповідно до позовних вимог щодо застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, встановлений загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), який може бути збільшений за домовленістю сторін (ст. 259 ЦК України). Аналіз судової практики засвідчив, що суди не завжди враховують дані обставини.
Так, 11 грудня 2012р. апеляційний суд Вінницької обл., розглянувши справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних, скасував рішення суду першої інстанції, який задовольнив позов та застосував положення ч. 2 ст. 258 ЦК України про спеціальну позовну давність. Апеляційний суд своїм рішенням частково задовольнив позовні вимоги в частині стягнення інфляційних та 3 % річних, пославшись на положення ст. 257 ЦК України про застосування строків загальної позовної давності.
Відповідно до ч. З ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Оскільки стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення та 3 % річних від простроченої суми не є неустойкою, а ст. 625 ЦК України не передбачає можливості зменшення судом її розміру, то видається правильною позиція судів, які відхиляють доводи відповідачів про зменшення розміру цієї відповідальності.
Також слід мати на увазі, що до ст. 625 ЦК України не застосовуються положення ст. 616 ЦК України, яка передбачає правові наслідки порушення зобов'язання з вини кредитора. Положеннями цієї статті суду надається право зменшувати розмір збитків та неустойки, спеціальні ж правила відповідальності боржника за грошовим зобов'язанням у зв'язку з простроченням кредитора передбачені ч. 4 ст. 613 ЦК України.
Суди в одиничних випадках не враховували положення зазначених статей і зменшували розмір процентів, які стягувалися на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Так, рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської обл. від 16 жовтня 2012 р. у справі № 0910/949/2012 задоволено частково позов ПАТ ВТБ «Банк» та стягнуто з Особи 1 на користь банку 328 426 грн. 09 коп. заборгованості за кредитним договором, при цьому зменшено суму стягнення кредитної заборгованості з 389 565 грн. 31коп. до 328 426 грн. 09 коп. з тієї причини, що відповідач раніше здійснював погашення кредиту згідно з графіком, однак через важке матеріальне становище втратив можливість належним чином виконувати кредитні зобов'язання.
Скасовуючи зазначене рішення суду, колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Івана-Франківської обл. зазначила, що положення ч. 3 ст. 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки може бути застосоване судом лише за заявою відповідача до відсотків, що нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до сум, які нараховуються згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, які мають іншу правову природу. Отже, згідно з ч. З ст. 551, ст. 616 ЦК України суд за наявності істотних обставин вправі зменшити тільки розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника.
Матеріали аналізу свідчать про те, що під час вирішення справ цієї категорії також існували випадки безпідставного зменшення розміру інфляційних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Так, рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2012р. у справі № 709/991/12 за позовом КС «Сяйво Карпат» до Особи 1 про стягнення заборгованості, суд відмовив у позовних вимогах про стягнення інфляційних нарахувань, оскільки сума інфляційних нарахувань досягає суми основного боргу за кредитом.
Необхідно враховувати, що, оскільки стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, на суму неустойки не нараховуються проценти (ч. 2 ст. 550 ЦК України). Під процентами в цьому випадку слід розуміти проценти за користування чужими грошовими коштами, стягнення яких передбачене ст. 536 ЦК України, та проценти річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, які стягуються відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.
У судів виникають труднощі у вирішенні питання щодо одночасного стягнення процентів, визначених статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України і 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.
При розгляді цього питання слід мати на увазі, що проценти, визначені статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України, є платою за користування чужими грошовими коштами, яка, за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування грошовими коштами, у тому числі після настання терміну їх повернення. Поряд з цим за порушення виконання грошового зобов'язання на боржника покладається відповідальність відповідно до ст. 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов'язку, нового додаткового обов'язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Беручи до уваги різну правову природу процентів, передбачених статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України, і процентів, що стягуються у відповідності до ст. 625 ЦК України, а також відсутність в чинному законодавстві обмежень, одночасне стягнення процентів, передбачених ст. 536 ЦК України та іншими статтями, та відшкодування інфляційних збитків за весь час прострочення, а також сплата трьох процентів річних від простроченої суми, передбачених ст. 625 ЦК України, є правомірним (за умов, що такі вимоги заявлені кредитором).
Ця позиція підтверджується практикою Верховного Суду України (постанова ВСУ від 29 травня 2013 р. у справі № 6-39цс13), відповідно до якої правильним є стягнення з відповідача на користь позивача процентів за банківськими вкладами за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладнику, а також 3 % річних та суми відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Разом з тим слід звертати увагу, що одночасне стягнення процентів, передбачених ст. 536 ЦК України, виключає застосування ст. 625 ЦК України у тому випадку, коли ст. 536 ЦК України застосовується за прямою вказівкою законодавця як спеціальна міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Така вказівка, зокрема, міститься у ч. 3 ст. 693 (нарахування процентів на суму попередньої оплати товару у разі прострочення продавцем передачі товару), ч. 4 ст. 694 (у разі прострочення покупцем оплати товару), ч. 2 ст. 1214 (у разі безпідставно одержання чи збереження грошей) ЦК України.
Застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України до грошових зобов'язань, визначених в іноземній валюті
Аналіз судової практики засвідчив, що у судів виникали питання щодо особливостей застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України до грошових зобов'язань, визначених в іноземній валюті.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України на сьогодні встановлені Декретом № 15-93, «Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України», затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 р. № 200, «Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України», затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 р. № 520, та іншими документами.
Згідно зі ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Разом з тим, незалежно від фіксації еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, згідно з пунктами 1 та 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зміст зазначеної статті та беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини, суди, у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті, повинні зазначити в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню у цій іноземній валюті з вказівкою на конвертацію цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу.
Попри зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України, ч. 3 ст. 533 ЦК України, Декрет № 15-93).
У судів виникають питання щодо можливості стягнення за договором не лише суми заборгованості в іноземній валюті, а й стягнення 3 % річних як відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
Беручи до уваги правову природу 3 % річних, передбачених ст. 625 ЦК України, як особливої міри відповідальності, правильною є практика судів, які стягують їх виключно в національній валюті Україні - гривні.
Неоднозначною є практика судів у вирішенні питання про стягнення з боржника інфляційних витрат у спорах, де предметом договору була іноземна валюта, розмір заборгованості за якою стягувався з урахуванням її за курсом Національно банку України до національної валюти.
Так, Канівським міськрайонним судом при розгляді справи №2-2308/121/2012 за позовом Особи 1 до Особи 2 про стягнення боргу за договором позики в сумі 2500 доларів США було ухвалено рішення про задоволення позовних вимог і стягнуто з боржника на користь кредитора борг у сумі 9 974 грн. 25 коп., що є еквівалентом суми боргу в гривнях згідно з курсом Національного банку України, індекс інфляції — 300 грн. та 3 % річних -260 грн. Ухвалюючи рішення про стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції, суд послався на приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України і не врахував, що позика надавалась в іноземній валюті і відповідно така обставина унеможливлює урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов'язаних із знеціненням боргу, визначеного в іноземній валюті.
Як передбачено нормами Закону № 1282-ХІІ, індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає (рішення ВСУ від 28 березня 2012 р. у справі 6-36736 вов 10). Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, яке визначене у гривні.
При з'ясуванні необхідності сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, у деяких судів виникали труднощі у визначенні валюти грошового зобов'язання.
Так, рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 24 листопада 2011р. позов Особи 1 задоволений: стягнуто з Особи 2 на її користь 3 % річних від простроченої суми у розмірі 4 222 грн. 56 коп., суму інфляції у розмірі 11 185 грн. 30 коп. Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалась на те, що рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 12 травня 2009р. з Особи 2 на її користь стягнуто суму боргу в розмірі 5774 грн. Оскільки до теперішнього часу рішення суду не виконано, Особа 1 на підставі cm. 625 ЦК України просила суд стягнути з відповідачки 3 % річних в сумі 3 796 грн. 80 коп., інфляційні втрати в сумі 10 787 грн. 38 коп. Задовольняючи позовні вимоги Особи 1, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки відповідачкою не виконується судове рішення, яким з неї стягнута сума боргу в національній валюті, та саме з цієї суми виходив позивач, звертаючись до суду з позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат, апеляційний суд у своєму рішенні від 23 січня 2012 р. правильно виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики в іноземній валюті, тому суд першої інстанції помилково застосував до цих правовідносин положення закону, який регулює порядок сплати боргу, визначеного договором у гривні.
Таким чином, суди повинні враховувати, що ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, а не на невиконання судового рішення. Прийняття судового рішення про стягнення грошового боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов'язання як такого, що визначене в іноземній валюті, і не є підставою для застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції.
Спірні процесуальні питання
Вивчення надісланих судами узагальнень засвідчило, що під час розгляду справ про застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання суди не завжди належним чином перевіряли правильність нарахування позивачем 3 % річних та індексу інфляції, а також не наводили в своїх рішеннях відповідних розрахунків, зазначаючи лише загальну суму стягнення.
Так, Ком'ямським районним судом Черкаської обл. у справі №2-2307/1158/2012, за позовом КС «Кредит Союз» до Особи 1 та Особи 2 про стягнення боргу за договором кредиту від 15 серпня 2011 p., що складається із: заборгованості за кредитом з врахуванням індексу інфляції; заборгованості з процентів за користування кредитом; додаткових відсотків, було ухвалено рішення про задоволення позовних вимог, однак суд не звернув уваги на те, що позивачем неправильно складений розрахунок індексу інфляцій, оскільки нарахування проводяться за кожен місяць окремо з урахуванням тих відсотків, які встановлювалися кожного місяця. При цьому суд в мотивувальній частині послався на приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України, однак не зазначив, яким чином вираховувалися проценти та інфляційні втрати і за який період часу і зазначив лише загальну суму, що підлягає стягненню. Рішення ухвалене при заочному розгляді справи і в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Іноді судами допускаються помилки в розрахунках стягнення сум 3 річних у зв'язку з неправильним підрахунком періоду прострочки.
Так, рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 27 вересня 2012р. позов Особи 1 до ПАТ «КБ «Надра» в особі Запорізького регіонального управління про стягнення інфляційних нарахувань, 3 % річних та відшкодування шкоди задоволено частково та стягнуто з відповідача суму банківського вкладу, проценти за користування вкладом та 3 % річних від простроченої суми вкладу. В іншій частині позову відмовлено. Рішенням колегії суддів апеляційного суду Запорізької обл. від 31 жовтня 2012 р. рішення суду першої інстанції в частині стягнення 3 % річних змінено, оскільки, не зважаючи на те, що судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідач повинен сплатити 3 % річних відповідно до положень cm. 625 ЦК України, ним було допущено помилку в підрахунку періоду прострочки.
Підраховуючи суми стягнень, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, суди повинні враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в певний період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Індекси інфляції розраховуються на підставі інформації, опублікованої центральним органом виконавчої влади з питань статистики в газеті «Урядовий кур'єр».
При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що він розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.
На відміну від інфляційних збитків, розрахунок трьох процентів річних здійснюється за кожен день прострочення за формулою: сума боргу х 3 % / 365 (кількість днів у році) х кількість днів прострочення.
Аналіз судової практики засвідчив, що при розгляді даної категорії справ склалася неоднакова практика у вирішенні судами питання щодо застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України після ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.
Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Ці підстави зазначені у статтях 599, 600, 604-609 ЦК України, відповідно до яких зобов'язання припиняється:
1) виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України). Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання;
2) за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст. 600 ЦК України);
3) зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК України);
4) за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК України);
5) внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (ст. 605 ЦК України);
6) поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України);
7) неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст. 607 ЦК України);
8) смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (ч. 1 ст. 608 ЦК України);
9) смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (ч. 2 ст. 608 ЦК України);
10) ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 609 ЦК України).
Зважаючи на відсутність в зазначених правових нормах такої підстави припинення зобов'язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, слід дійти висновку, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Ця правова позиція підтверджена і судовою практикою ВСУ (Постанова ВСУ від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс11, від 24 жовтня 2011 р. у справі №3-89гс11, від 14 листопада 2011р. у справі №3-116гс11, від 23 січня 2012 р. у справі № 3-142гс11).
Разом з тим аналіз засвідчив, що судами не завжди дотримується зазначений порядок. Правильною є позиція судів, які здійснюють нарахування коштів відповідно до ст. 625 ЦК України незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення відповідно до вимог Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ «Про виконавче провадження».
Подібно до цього судам слід мати на увазі, що наявність виконавчого напису нотаріуса, вчиненого за невиконання кредитного договору, за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання так само не свідчить про припинення договірних правовідносин й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту.
При застосуванні норм стосовно черговості погашення вимог за грошовим зобов'язанням у разі недостатності суми проведеного платежу (ст. 534 ЦК України) судам необхідно виходити з того, що під процентами, які погашаються раніше основної суми боргу, розуміють проценти за користування чужими грошовими коштами, що підлягають сплаті за грошовим зобов'язанням, зокрема проценти за користування сумою позики, кредиту і т. п. Проценти, передбачені ст. 625 ЦК України за порушення грошового зобов'язання, погашаються після суми основного боргу.
Під час проведення аналізу суди зазначали, що спірним, на їх думку, є питання застосування відповідальності, встановленої ч. 2 ст. 625 ЦК України, у справах наказного провадження.
Наприклад, судовим наказом Борщівського районного суду від 19 жовтня 2012 р. стягнуто з Особи 1 на користь Скала-Подільського комбінату комунальних підприємств борг за оплату житлово-комунальних послуг, а також 3 % річних від суми боргу за період з 2008 по 2012 роки. Разом з тим судовим наказом від 22 травня 2012р. з Особи 2 на користь ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» стягнута заборгованість за послуги електропостачання. Ухвалою судді Дружківського міського суду від 22 травня 2012 р. у прийнятті заяви про видачу судового наказу на стягнення інфляційних сум та 3 % річних, нарахованих на суму заборгованості було відмовлено з підстав виникнення спору про право.
Відмовляючи у прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо нарахування інфляційних сум та 3% річних, передбачених ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виник спір щодо отримання вказаних сум. Скасовуючи ухвалу судді Дружківського міського суду Донецької обл. від 22 травня 2012 р. в частині відмови у прийняті заяви про видачу судового наказу на стягнення інфляційних сум та 3 % річних та повертаючи справу для вирішення питання про відкриття наказного провадження, апеляційний суд (ухвала від 2 серпня 2012 р.) виходив з того, що відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК України судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості.
Враховуючи наведене можна зазначити, що за вказаних обставин немає підстав для відмови у прийнятті заяви про видачу судового Наказу про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних, оскільки суди першої інстанції видають судовий наказ про стягнення заборгованості з оплати послуг електропостачання.
Висновки та пропозиції
Результати проведеного аналізу свідчать, що суди в основному дотримуються вимог норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбаченої ст. 625 ЦК України. Однак, наявність помилок та неоднакової судової практики свідчать, що суди не завжди правильно визначали характер спірних правовідносин сторін і правомірність поширення на них дії ч. 2 ст. 625 ЦК України, у судів виникали труднощі у питанні визначення правової природи відповідальності за ст. 625 ЦК України, її розмежування та одночасного застосування з іншими видами відповідальності за грошовими зобов'язаннями (неустойка, штраф, пеня, збитки). У зв'язку з цим постановлені судові рішення не повною мірою відповідають вимогам статей 213 - 215 ЦПК України.
Отже, враховуючи наявність складних і спірних питань, що виникають при розгляді цивільних справ про відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбаченої ст. 625 ЦК України, з метою забезпечення однакового застосування законодавства, яке регулює зазначені правовідносини, вважати за необхідне:
1. Обговорити аналіз судової практики на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.
2. Надіслати аналіз Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та апеляційним судам для вжиття заходів щодо усунення недоліків при здійсненні судочинства.
3. Витяг із аналізу опублікувати в журналі «Вісник Верховного Суду України» та розмістити на офіційному сайті Верховного Суду України.
Підготовлено суддею Верховного Суду України Ю.Л. Сепіним, науковим консультантом управління вивчення та аналізу судової практики Верховного Суду України З.П. Мельник та науковим консультантом управління вивчення та аналізу судової практики Верховного Суду України Н. О. Коноваловою.
_03_03.png)
